I wish my wishes were different/ якби я бажала іншого

на годиннику друга ранку. я їм вишневе морозиво,  скидаю фотографії з сьогоднішньої зйомки на жорсткий диск і чекаю, поки подіють  мої снодійні пігулки.

у мене напружена щелепа і зводить живіт. я знов тривожуся. про майбутнє, про те, чи я стягну фінансово цей місяць, про подальше життя у воюючій країні. я так втомилася..

нещодавно я почула цікаву фразу. “дешевше буде піти за своїм глибинним бажанням в житті, ніж обирати щось легше, простіший шлях, простіші бажання. навіть якщо глибинне бажання  здається дуже складним у втіленні”.

час від часу я кручу її собі в голові. часом я знаходжу себе в зневірі і розпачі, соромно про це казати, але мені хотілося б мати інші бажання.

це важко, бажати займатися фотографією - розвиватися в дуже конкурентній справі, по крихтам здобувати знання і досвід у сфері, де, здається, уже все визначне сталося задовго до мене, вкладати неймовірні гроші в техніку і підписки програм, бути собі менеджером і вести соцмережі, щоб мати впізнаваність і клієнтів, бути собі бухгалтером - і продовжувати усе це робити знову і знову, навіть коли немає відгуку, немає клієнтів. 

вдесятеро складніше цим займатися під час війни. бляха, я навіть не можу описати, наскільки. щоб мати і надалі можливість фотографувати  (затвор моєї попередньої камери ось-ось мав вийти з ладу), я купила нову фототехніку. у мене була лише частина цієї суми, тому я оформила розстрочку. я дуже радію цій покупці і тому факту, що я можу тепер робити значно складніші речі, але я не маю спокою, поки не закінчиться ця кредитна історія. 

на відміну від багатьох європейських молодих людей мого віку, у мене немає екстра часу  на пізнання себе, творчі відпустки, gap year, мандрівки. мій час лімітований. якщо/коли мій чоловік відправиться служити на війну, я хочу бути в змозі сама попіклуватися про себе. якщо він не зможе підтримувати мене фінансово. якщо він потрапить в полон. якщо він залишиться інвалідом. якщо він загине. мені хотілося б, щоб це все були примарні тривожні фантазії, але це бісова реальність життя в Україні.

я дуже довго себе обманювала і ходила околясами. я викладала іноземні мови, я була адміністратором в хостелі, я працювала в службі підтримки - ніщо з переліченого мене насправді ніколи не цікавило, я лише шукала фінансову підтримку, поки збагну, що робити далі. Але насправді, я завжди знала, що я хочу займатися фотографією.

Усі ті роки, коли мені здавалося, що зараз не найкращий час для того, щоб піти в  це з головою - то і були найкращі роки. Можливо, і зараз теж такий період..

Я б хотіла хотіти писати класний  код. Або бути гарною лікаркою. Щоб за будь-яких обставин бути затребуваною, мати реальні прикладні знання. Але як тільки я думаю про те, що буду займатися чимось іншим, не пов'язаним із роботою з людьми в кадрі, мистецтвом, створенням і обробкою  візуального контенту - мені хочеться блювати і без сили падати на диван. 

осінню 2023 мене скоротили на роботі sales manager - компанія збанкрутувала.  це був останній острівець стабільності в моєму житті, остання прогнозована зарплатня і хоч якась впевненість у завтра.

у часи найбільшої тривоги і розгубленості я буває думаю про те, що ще є армія, куди можна податися. але, по-перше, мій стан здоров'я не дозволяє мені такої кардинальної зміни образу  свого життя. по-друге, всесвіт не раз і не два мені говорив, що я зараз на своєму місці і найбільш ефективною я залишаюся в цивільному житті. хоча знову і знову я можу провалюватися в провину перед військовими, перед тими людьми, хто проходить крізь справжнє пекло. особливо в ракурсі того, про що я написала вище. 

за знімками, я публікую, стоять так багато сліз і розгубленості.

(eng)

It's two in the morning. i'm eating cherry ice cream, uploading photos from today's shoot to my hard drive and waiting for my sleeping pills to kick in.

my jaw is tense and my stomach is churning. i'm worried again. about the future, about whether i'll make it through the month financially, about my life in a warring country . i'm so tired..

i recently heard an interesting phrase. “it is cheaper to follow your deepest desire in life than to choose something easier, an easier path, simpler desires. even if the deepest desire seems very difficult to fulfill.”

from time to time I play it in my head. sometimes I find myself in frustration and despair, and I am ashamed to say it, but I wish I had other desires.

It's hard to want to do photography - to develop in a very competitive business, to gain knowledge and experience bit by bit in a field where it seems that everything important happened long before me, to invest incredible money in equipment and program subscriptions, to be my own manager and run social networks to have recognition and clients, to be my own accountant - and to continue doing all this over and over again, even when there is no response, no clients.

It's ten times harder to do it during the war. I can't even describe how much. to be able to continue taking pictures (the shutter of my previous camera was about to break), I bought new photographic equipment. i had only a part of this amount, so i took out an installment plan. I am very happy about this purchase and the fact that I can now do much more sophisticated things, but I have no peace of mind until this credit history is over.

unlike many European young people my age, I do not have extra time for self-discovery, sabbaticals, gap years, travel. my time is limited. If/when my husband is drafted to the Armed Forces of Ukraine to serve at war, I want to be able to take care of myself. if he can't support me financially. if he gets imprisoned at war. if he gets back disabled. if he is killed in action. i wish these were all vague disturbing fantasies, but this is the damn reality of life in Ukraine.
I've been fooling myself for a long time and going around the bend. I taught foreign languages, I was an administrator in a hostel, I worked in a customer service - none of these things really interested me, I was just looking for financial support until I figured out what to do next. But really, I always knew I wanted to do photography.
All those years when it seemed to me that now was not the best time to go into this headlong, those were the best years. Perhaps now is also such a period...

I would like to want to write great code. Or to be a good doctor. To be in demand under any circumstances, to have real applied knowledge. But as soon as I think about doing something else that has nothing to do with working with people in the frame, art, creating and processing visual content, I want to vomit and fall on the couch.

In the fall of 2023, I was laid off as a sales manager-the company went bankrupt. It was the last island of stability in my life, the last predictable salary and at least some confidence in tomorrow.

In times of great anxiety and confusion, I sometimes think that there is still an army to join. But, first of all, my health condition does not allow me to change my lifestyle so drastically. secondly, the universe has told me more than once that I am in my place now and that I am most effective in civilian life. although again and again I can fall into guilt towards the servicemen, towards those people who are going through real hell. especially in the perspective of what I wrote about above.

behind the pictures I publish, there are so many tears and confusion.