the apartment we live in

( eng version bellow )

В нашому подружньому житті з чоловіком сталася визначна подія. Ми купили зручний ортопедичний матрац. На цій орендованій квартирі разом ми живемо півтора чи два роки. Півтора. Дуже довго відкладали цю покупку, тому що власники квартири не дуже поспішають вкладатися в це житло. Було відчуття, що це тимчасове місце, що хочеться переїхати, тому що у цій квартирі практично немає сонячного світла, вона досить темна, паркет темний, а сама вона здається мені якоюсь важкою. Мені не хочеться в цьому просторі працювати, свторювати, займатися йогою — це зовсім не мотивує.

Я скажу чесно, що я в якийсь момент свого життя, коли почала займатися фотографією, моделінгом, зрозуміла, що для мене дуже важливо, щоб місце було заряджене на створення, щоб у цьому просторі було світло, щоб я могла знімати, робити автопортрети. Раніше я жила на іншій квартирі — дуже світлій, однокімнатній, дуже милій, дуже cozy, затишній. Я дуже любила ту квартиру. І я була вимушена звідти виїхати, тому що вона розташовувалась на лівому березі міста. Зараз іде війна, і кожного разу, коли лунає повітряна тривога — ракетна загроза, загроза балістики, всі ці терористичні обстріли з росії — зупиняється рух метро, дуже важко виїхати, таксі практично нереально замовити, та й це небезпечно, їхати через мости. А на лівому березі я жила у будинку, де станції метро наземні, тобто я навіть не можу нормально сховатися в бомбосховище.

І ось після одруження я переїхала до чоловіка на правий берег. Тут в квартирі трохи більше місця, покращені умови, зручне розташування, дещо дешевша оренда, зручне розташування, тому поки що залишаємося. 

Ще один неочевидний бонус - це стара 5 поверхова будівля, з якою поряд знаходиться посольство. У мене є невелика надія, що це перевага при обстрілах міста.

Та я все одно відчуваю, що хочу переїхати на нову квартиру, що цей простір вже віджив своє для нас. Я дивлюся всі можливі варіанти на ринку. Вони всі помітно дорожчі, а дорожче зовсім не завжди означає краще — дуже багато трапляється житла з поганими ремонтами, з поганими локаціями. І це не всі питання, що мене турбують. Мені страшно, що я можу потім залишитися зовсім сама з тим житлом, що це буде великий фінансовий тягар.

Зараз, під час війни, для мене дуже важливо розуміти, що я зможу сама покрити всі витрати на квартиру. Чоловік може піти служити, навіть якщо він буде працювати у війську тут, у Києві, він все одно отримуватиме зовсім інші гроші — недостатно, щоб покрити всі витрати на житло. І я зараз розриваюся: з однієї сторони, я хочу покращити своє житло, щоб працювати нормально, щоб жити комфортно. А з іншого — я дуже боюся, що після такого кроку всі питання з житлом ляжуть на мене одну.

Раніше я працювала в одній IT-компанії у відділі продажів — до осені 2023-го року. А потім компанія збанкрутувала. Це смішно, але це сталося після появи такого інструменту, як ChatGPT, — він покрив багато задач клієнтів, тому скоротили цілу команду. І я вирішила після звільнення не шукати нову офісну работу, а зосередитися на творчості — фотографії.

Я зараз розриваюся між тим, щоб розвивати свій бренд, навчатися, покращувати свої знання, вкладатися у свою техніку — чи покинути це все і піти на якусь офісну работу, щоб забезпечити собі стабільний дохід. Часом я відчуваю великий тиск — всі працюють тим, що здається корисним людям, а я тим часом фотографую. І це знецінює всі зусилля. Часом я питаю себе: чи це тимчасове?

Не знаю, що на це впливає найбільш — можливо, це походить з мого виховання у звичайній сім’ї, де всі працюють на звичайних роботах, де мистецтво завжди  було тільки хобі. Чи це просто війна так впливає на всі галузі, що здається: всі концентруються на базовому, щоб вижити. Але я думаю, що поки є життя, поки є люди, поки є бажання виразитися — мистецтво має існувати. Людям потрібно мистецтво, щоб бачити світ іншими очима, щоб відчувати щось, щоб допомогти собі пережити ці часи.

Дуже багато всіляких переживань всередині — це постійний стан розгубленості, питання: де я, що я роблю, чим мені займатися, як забезпечити собі життя цього місяця. Це виснажує. Часом я відчуваю себе дуже слабкою, дуже маленькою.

Буває, трапляються офісні вакансії — я дивлюся на них і розумію, що це було б зрадою собі. Але часом спокуса піти на якусь звичну, легшу работу дуже велика. На мене тисне всі ці питання: що я вже повинна мати у свої 27 років — квартиру, машину, можливість відпочивати за кордоном… А я тим часом ледве покриваю базові потреби. Весь бюджет я вкладаю у своє фізичне і психологічне здоров’я, у творчі проєкти, у техніку. У мене досі висить великий кредит на нову камеру. Ось я використала всі заощадження, щоб погасити цей кредит, і на найближчі місяці я вже зовсім без заощаджень.

Якось я читала десь у книзі про те, що якщо у тебе дуже багато перепон на шляху, можливо, слід задуматися — можливо, ти йдеш не тим шляхом, світ тобі підказує, що ти реалізовуєш не своє бажання або просто рухаєшся не тим напрямком.

І я думаю про те, що всі ці роки, поки я займаюся фотографією, поки я взяла до рук камеру з бажанням щось створювати, світ допомагав мені, траплялися важливі люди. Зараз кілька разів щомісяця я стабільно  думаю: «Ну все, цей місяць я фінансово вже не закрию. Це гаплик, це жопа». Але кожного місяця стається диво, і гроші приходять з різних джерел. І я приємно дивуюся цьому — світ мене підтримує, допомагає, щоб я рухалась тим самим курсом, тим самим шляхом, що він правильно обраний.

Але цей прогрес здається дуже повільним. Повільнішим, ніж я хотіла б. Можливо, я знецінюю це, просто не даю собі побачити той факт, що, ого, я вже майже два роки без стабільної офіційної роботи, і якось можу реалізовувати свої справи, забезпечувати своє життя — настільки, скільки це можливо.

І мій партнер, моє оточення -  всі допомагають, всі з розумінням ставляться до цього, допомагають тим, що показують мені цінність того, що я роблю, допомагають помітити це. Або той факт, що коли я фотографую людей, що коли це клієнтська зйомка, вони потім дуже тепло відгукуються, кажуть про те, як це було цінно для них.

І коли я чую ці компліменти, коли люди бачать свою природну красу на світлині, бачать себе закарбованими в своєму стані, роздруковують ці світлини, розвішують на стінах — я думаю: «Вау, це означає, що те, що я роблю, — це насправді має вагу, що це зовсім не дрібниці, це серйозно». Це допомагає мені рухатися вперед.

Особливо в такі дні, як сьогодні, 17 червня 2025 .. російська терористична федерація обстріляла цивільне населення, вкотре. Була дуже важка ніч. Загинуло щонайменше 14 людей, один будинок зруйнований в каміння, в місті стоїть смог від пожеж. Чати в соціальних мережах розриваються в повідомленнях “ти як, живий?”

Ми купили матрац, але півтижня ночуємо на підлозі в коридорі, подалі від вікон, за стіною..

Чи це саме той час для творчості ? 

(ENG) A remarkable event happened in our married life with my husband. We bought a comfortable orthopedic mattress. We have been living together in this rented apartment for a year and a half or two years. A year and a half. We put off this purchase for a very long time because the owners of the apartment were in no hurry to invest in this housing. I had a feeling that this was a temporary place, that I wanted to move, because this apartment has almost no sunlight, it's quite dark, the parquet is dark, and it seems to me to be somehow heavy. I don't want to work, create, or do yoga in this space-it doesn't motivate me at all.

To be honest, at some point in my life, when I started doing photography and modeling, I realized that it was very important for me to have a place charged with creativity, to have light in this space, so that I could take pictures and make self-portraits. I used to live in another apartment - a very bright, one-room apartment, very nice, very cozy. I loved that apartment very much. And I was forced to leave it because it was located on the left bank of the city. Now there is a war going on, and every time an air raid is sounded - a missile threat, a ballistic threat, all these terrorist attacks from Russia - the subway stops, it is very difficult to leave, it is almost impossible to order a taxi, and it is dangerous to drive across the bridges. And on the left bank, I lived in a house where the metro stations are above ground, so I can't even hide in a bomb shelter properly.

And so after I got married, I moved to my husband's place on the right bank. Here, the apartment has a little more space, better conditions, a convenient location, slightly cheaper rent, and a convenient location, so we are staying for now. 

Another non-obvious bonus is the old 5-story building with the embassy next to it. I have a little hope that this is an advantage when the city is under fire.

But I still feel that I want to move to a new apartment, that this space has outlived its usefulness for us. I am looking at all possible options on the market. They are all much more expensive, and more expensive does not always mean better - there are a lot of apartments with bad repairs and bad locations. And these are not all the issues that concern me. I'm afraid that I might be left completely alone with this housing, that it will be a big financial burden.

Now, during the war, it is very important for me to understand that I will be able to cover all the expenses for the apartment myself. My husband can go to the army, even if he works in the army here in Kyiv, he will still receive completely different money - not enough to cover all the expenses for housing. And now I'm torn: on the one hand, I want to improve my housing so that I can work normally and live comfortably. On the other hand, I'm very afraid that after this step, all the housing issues will fall on me alone.

I used to work for an IT company in the sales department until the fall of 2023. And then the company went bankrupt. It's funny, but it happened after the emergence of such a tool as ChatGPT - it covered many customer tasks, so the whole team was laid off. And after I was fired, I decided not to look for a new office job, but to focus on my creativity - photography.

I'm now torn between developing my brand, learning, improving my knowledge, investing in my equipment - or giving it all up and taking some office job to ensure a stable income. Sometimes I feel a lot of pressure-everyone is doing something that seems useful to people, and I'm taking pictures in the meantime. And it devalues all the efforts. Sometimes I ask myself: is this temporary?

I don't know what influences it the most - maybe it comes from my upbringing in an ordinary family, where everyone works at ordinary jobs, where art has always been just a hobby. Or maybe it's just that the war is affecting all industries so much that it seems like everyone is focusing on the basics to survive. But I think that as long as there is life, as long as there are people, as long as there is a desire to express oneself, art must exist. People need art to see the world through different eyes, to feel something, to help them survive these times.

A lot of different experiences inside are a constant state of confusion, questions: where am I, what am I doing, what should I do, how to make a living this month. It is exhausting. Sometimes I feel very weak, very small.

Sometimes I come across office vacancies - I look at them and realize that it would be a betrayal of myself. But sometimes the temptation to go for some familiar, easier job is very strong. I am pressured by all these questions: what I should have at the age of 27 - an apartment, a car, the opportunity to vacation abroad... And meanwhile, I barely cover my basic needs. I invest my entire budget in my physical and psychological health, in creative projects, and in equipment. I still have a large loan for a new camera. So I used all my savings to pay off this loan, and for the next few months I have no savings at all.

I once read somewhere in a book that if you have too many obstacles in your way, maybe you should think about it - maybe you are going the wrong way, the world is telling you that you are not realizing your desire or just moving in the wrong direction.

And I think about the fact that all these years, as long as I've been doing photography, as long as I picked up a camera with the desire to create something, the world has been helping me, I've met important people. Now several times a month I think steadily: "That's it, I'm not going to close this month financially. It's over, it's an ass." But every month a miracle happens, and money comes from different sources. And I'm pleasantly surprised by this - the world supports me, helps me to move on the same course, the same path, which is the right one.

But this progress seems to be very slow. Slower than I would like it to be. Maybe I'm devaluing it, just not letting myself see the fact that, wow, I've been without a stable official job for almost two years now, and somehow I can implement my business, provide for my life - as much as possible.

And my partner, my environment - everyone helps, everyone understands this, they help by showing me the value of what I do, by helping me to notice it. Or the fact that when I take pictures of people, when it's a client shoot, they respond very warmly afterwards, saying how valuable it was for them.

And when I hear these compliments, when people see their natural beauty in the photo, see themselves captured in their state, print these photos, hang them on their walls, I think: “Wow, this means that what I'm doing actually matters, that it's not a trifle, it's serious.” It helps me move forward.

Especially on days like today, June 17, 2025... the russian terrorist federation has launched more than hundred missiles and Shaheds on civilians, once again. It was a very difficult night. At least 14 people were killed, one house was reduced to rubble, and the city is filled with smog from the fires. Social media chats are bursting with messages “are you alive?”

We bought a mattress, but for half a week we've been sleeping on the floor in the corridor, away from the windows, behind a wall...

Is this the right time for art?